Блог Катерини Власюк: «Шістнадцять сантиметрів титану».

2006 рік. Я молода успішна жінка. Мені 24 роки. Я керуючий юридичного департаменту великого холдингу. В мене все так класно. Життя б’є 
ключем. Я подорожую і все супер в особистому житті. Я запланувала купити собі земельну ділянку, щоб будувати будинок своєї мрії. 
Але цьому не судилося скластись. Тому що по дорозі в офіс, будучи в автомобілі таксі, я відчуваю сильні гальма, а потім удар. І відключаюсь.
 А коли я прокидаюсь, то розумію, що в мене сильний біль у спині. Можливо, спрацював мій інстинкт самозахисту, тому що я зрозуміла, що мені
 потрібно лягти. Я віруюча людина і в той момент чомусь мені захотілося дістати ікону Святої Божої Матері. Я молилась, поки не приїде
 швидка. Тому що я розуміла, що моє життя точно зміниться. 
Мене привезли до лікарні. 
Два тижні  проходила обстеження. Я не вставала. Мені сказали, що єдиний варіант при якому я зможу в подальшому встати на ноги і 
ходити - це 16-ти сантиметрова титанова пластина. Яку потрібно було вставити в спину та загвинтити металічними шурупами. Я б була 
зараз точно, як Термінатор). 
Але мені пощастило. 
Я знайшла свого лікаря, який запитав мене, чого я хочу. Я йому сказала, що хочу реалізувати найближчим часом три свої мрії:
1. стати на ноги;
2. народити дитину;
3. відновити катання на гірських лижах, тому що з дитинства я на них катаюсь і це мені приносить драйв.
Лікар сказав: «Окей. Але тим маєш працювати». Наступні шість місяців я працювала по 10 годин на добу. Я робила зарядку, приймала процедури, 
займалась гімнастикою та масажем. На третій місяць я встала, спочатку по хвилині, потім по дві, по п’ять. 
Знаєте - ми дуже часто недооцінюємо, те, що нам дається просто так. Ті моменти, коли я лежала і мені не можна було взагалі вставати, я зрозуміла,
 наскільки ми не задумуємось, коли прокидаємось вранці й просто встаємо. Кудись йдемо. Наприклад, на кухню випити каву. Це для нас така 
звична річ. А є багато людей, які мають з цим проблеми.
Пройшло шість місяців. Я стала на ноги. Через два роки народила сина, а через п’ять років – відновила катання на лижах. Ви собі навіть не
 можете уявити, який кайф я відчула, коли виїхала на гору. І навіть не
 те, що лікар мені казав: «Ти можеш це зробити. Небезпека вже минула», але я собі внутрішньо не дозволяла зробити цей перший спуск вниз. 
 І коли я зрозуміла, що всі проблеми в нашій голові, що тільки варто мені було допустити, що зі мною нічого не відбудеться. І все. 
А у вас були історії, які змінили життя?