Мандрівки далекими краями – мрія, яка переслідує усіх нас ще з дитинства. Книги Жуля Верна і різномасті романи-тревелоги, фільми про далекі країни і розглядання атласів і глобусів. Тепер ми виросли і можемо побачити це все на власні очі. Але куди рушити і на які путівники в цих мандрах зіпертися, аби побачити не просто головне – а побачити найкраще?
Представляємо книги, які не є традиційними і суто інформаційними путівниками, в яких найважливіше - зазначення середньої суми чека в кафе і перелік доступних готелів «в історичному центрі». Це видання, які й самі по собі становлять неабияку художню – читацьку, літературну – цінність, але які також можуть цілком прислужитися і в продумуванні маршрутів і траєкторій блукання світовими столицями і просто прекрасними місцями. Книги, які хочеться читати, а після того стрімголов бігти по квитки і вирушати в подорожі. Аби продовжувати читати їх і там.
Пьотр Вайль, «Геній місця» (Corpus, 2015)
Книга видатної і цілком художньої есеїстики від одного з головних російських емігрантів третьої хвилі, друга Довлатова і багатолітнього співавтора не менш талановитого публіциста Гєніса.
«Геній місця» - це той латинський «genius loci»: щось, що максимально сконденсовано передає сутність окремо взятого міста-місцевості-географічної точки. Принцип побудови: з одної країни чи регіону беруться два міста і розказується про них крізь призму якоїсь культової для всієї світової культури фігури. Як правило, це письменники, хоча не тільки і не без здивувань: за Дублін тут відповідає Джойс, а за Лондон – Конан-Дойл; за Буенос-Айрес - Борхес, а за Мехіко - Дієго Рівера; Токіо Вайль блукає разом з Кобо Абе, а вулицями старого Кіото з Юкіо Місімою. Але про Стамбул, наприклад, автор розповідає через двох достоту несподіваних персоналій: Байрона і Бродського.
Одним словом, красиве і корисне: з одного боку, про великих несподіване дізнаєтеся (один Малер чого вартує), з іншого – можете скласти абсолютно прагматичний – з кафе, музеями і головними «фішками» міста - туристичний маршрут. Та й просто, поза цим усим – фантастично захопливе читання. Ідеальна «путівникова» есеїстика як вона є.
Пітер Акройд, «Лондон. Біографія» (Издательство Ольги Морозовой, 2009, пер. В. Бабкова, Л. Мотильова)
Очевидно, головний британський культуртрегер і «агент впливу» у світі, англійський аналог невтомного Дмітрія Бикова і просто блискучий прозаїк («Хоксмур», «Процес Елізабет Крі», «Повість про Платона»), автор численних літературних біографій написав ще одну і про Лондон – і як же написав: майже дев’ятсот сторінок «зарядженого» тексту, ілюстрації і фірмовий стиль, та головне – об’єкти оповіді.
А тут вам театри і в’язниці, торгівля і магічні практики, сироти і аристократи, темні вулички і підземелля метро, їжа і тютюн, лондонський день і лондонська ніч. Забудьте про нудотні хронології – Акройд пропонує осягнути місто крізь анфіладу найбуденніших і найдивніших феноменів і явищ. Він не так навіть зізнається у коханні великому і давньому місту (хоча й це теж), як намагається точно унаочнити його віковий пульс і багатогранне – святкове, але й бридотно-моторошне - життя, дати відчути, чим він дихав і дихає насправді. Британець також написав окрему – хто б сумнівався - книгу і про головну річку Лондона: «Темза. Священна ріка» (плюс – «Підземний Лондон»). Їх варто розглядати як цілком необхідне доповнення до цього видання - не менш зухвале і захоплююче.
Анджело Марія Ріпелліно, «Магічна Прага» (Издательство Ольги Морозовой, пер. І. Волкової, Ю. Галатенко)
В чомусь дуже схожа на «Лондон» Акройда, але зі своїм, абсолютно впізнаваним – тобто унікальним – і чарівливим духом книжка. Знову: не класичний путівник, а спроба відчути місто як живий організм, зі своєю – далеко не лише топографічною – логікою, але й мало чим зумовленими дивовижами. Провінція імперії, але й одна з головних її окрас, місто, де тільки й міг алхіміками бути створений зловісний Голем і де тільки й міг писати свою прозу Кафка; де був народжений «Швейк» і де концентрація художників-митців-письменників (з Чапеком і Майрінком включно) у свій час била усі рекорди. Єврейське гетто і лабіринти вузеньких – але не лише цим прикметних - вуличок, студенти і пишний двір Рудольфа ІІ, таверни і мости, мандрівники і шаленці усіх мастей, Тридцятилітня війна і Друга світова – Ріпелліно добирається сам і занурює нас у саме нутро Праги, її підсвідоме і її особливу, ні з чим незрівнянну центральноєвропейську атмосферу. І те, що цю книгу написав італієць, дивувати якраз геть не має: таке фантасмагоричне місто схильне ще й до не таких вибриків. У «град на Влтаві» закохатися може кожен.
Орхан Памук, «Стамбул. Місто спогадів» (Издательство Ольги Морозовой, 2006, пер. М. Шарова, Т. Мелікова)
Один із наймолодших і найпопулярніших у нас лауреатів Нобелівської премії пише про своє місто: не те, в якому він лишень виріс, а те, в якому прожив 50 років і продовжує, попри все, жити і сьогодні. Там він сформувався як письменник, там були написані головні книги: і неймовірний роман «Мене звати Червоний», і важливий «Сніг», і «Музей невинності» - багато локацій і схожих атмосферних замальовок ви знайдете і в «Стамбулі», ну а як інакше.
Неймовірно тужлива проза – а це саме художній текст, стовідсотково документальний, але й без сумніву літературний: про дитинство і сім’ю, перші письменницькі спроби і перші професійні перемоги, про юність і зрілість - і все це на тлі величного Стамбулу, міста, з існуванням якого життя письменника, здається, переплелося намертво. Розсипи історичних, «архітектурознавчих» і просто побутових деталей, але й невідступний смуток через зникнення того старого, ще великою мірою дерев’яного Стамбулу, що сприймається автором як остаточний занепад «османської величі» - і постання Стамбулу нового, який ідеально втілює образ символічного – хоча й географічного також - мосту між Сходом і Заходом. Додайте сюди неймовірні в своїй екзотичності фотографії – засніжений Босфор, наприклад – і ви отримаєте одну з найкращих «персональних» біографій Міста, без якого просто не було б такого письменника, як Орхан Памук.
Між іншим, чудовим доповненням до спогадів Памука може слугувати нещодавно видана українською книга репортажів Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів» - про Турцію сьогоднішню, жорстоку і справжню.
Іван Крип’якевич, «Історичні проходи по Львові» (Апріорі, 2007)
Видатний український історик, спеціаліст з періоду козаччини і просто блискучий стиліст дещо на маргінесі своєї основної роботи ще на початку 30-х років ХХ століття написав цю книгу – і нічого кращого до сьогодні, здається, про основну українську туристичну локацію не видано. Є симпатичні «кавові» і «легендарні» майже-путівники Винничука, є сила силенна різного ступеня милості і «ванільності» видань – але до Крип’якевича якось нікому не вдається вивищитися, а хто таки робить добрі речі на цій ниві – той точно знає цю блискучу роботу історика, а заразом і першосортного «львівського патріота».
Давнє (а тут таких багато, соковито-колоритних, тепер вже суто діалектичних) слово «проходи» - це, по суті, прогулянки, опис чи не конкретних – від одної історичної пам’ятки до іншої – маршрутів маленьких подорожей містом Лева «із задоволенням і не без моралі». Чимало суто історичної, ексклюзивної інформації з перших рук, але головне – розкриття суті таких локацій і місцевостей, саме називання яких є окремим задоволенням: «Личаків», «Галицьке передмістя», «Церкви княжого Львова», «Замарстинів, Клепарів, Голоско, Брюховичі». І якщо ви думаєте, що принаймні історичний центр знаєте добре, спішу сказати: розділи «Середмістя» і «Довкола середмістя» вас сильно здивують. Змусивши ще раз – і вже по-іншому – пройтися містом, у якому Крип’якевич знає буквально кожну бруківку.
Віктор Сонькін, «Тут був Рим» (Сorpus, 2015)
Книга присвячена пам’яті чи не головного радянського знавця античності, Міхаїлу Гаспарову, а сам Сонькін, окрім того, що славіст і лауреат премії «Просвітитель», ще й перекладач Барнза і Талеба – вихідні дані промовисто говорять про клас тої речі, яку нам випало щастя читати. Сонькін оповідає про Рим, якого наче вже і нема, але варто вгледітись – і ось він, підзаголовок «Сучасні прогулянки по древньому місту» набуває абсолютної легітимності: автостради, магазини, фаст-фуди і сучасні будинки – але поруч Форум і Остія, і не так опис і захват руїнами (такого на книжкових полицях, хоч греблю гати), як історії, що за ними стоять: живі, дражливі, зрозумілі і неймовірно захоплюючі. Тут Сонькін, дійсно, постає вірним послідовником автора «Занимательной Греции», коли глибина і ерудованість ідуть поруч із легкістю викладу і так «чіпляють», як не кожен скандинавський детектив: 10 глав і 600 сторінок бозна де й діваються. Рим оживає: киплять пристрасті, сексуальна розкутість доповнюється жагою подвигу, а столицю древнього світу можна побачити ще й крізь призму тих великих, хто був закоханий у Рим і до російського дослідника: очима Гоголя і Твена, Байрона і вже згадуваного Петра Вайля. І це все дійсно можна побачити!
Кому буде замало – а буде реально замало – книги Сонькіна, тому можна порадити книжку Альберто Анджели «Один день у Древньому Римі»: менш фундаментальну і стилістично викінчену, але цілком придатну для читання тими, хто все ж таки хоче знати, «як все було насправді».
Сергій Іванов, «В пошуках Константинополя» (Вокруг света, 2011)
«Путівник по візантійському Стамбулу і околицям» - дуже точний підзаголовок, адже йдеться таки про те, аби відшукати в, здавалося б, тотально турецькому Стамбулі сліди того міста, яке було столицею величної імперії і на яке взорувався чи не весь слов’янський – православний - світ. Місто-палімпсест, сучасний мегаполіс, крізь який – якщо знати, куди дивитись – можна побачити давній і середньовічний Константинополь, те місто, яке руйнують і забирають собі турки на перших сторінках роману Еко «Баудоліно». Іванов знає ці сліди до останньої руїни і щедро ділиться знахідками, віднайденими на територіях приватних володінь і військових баз, в автомеханічних майстернях (церква) і магазинах (палацові підземелля), на островах і буквально посеред моря. Не книга – мрія «путівникового» мистецтва, з детальними картами і фотографіями, оповідною майстерністю і доступністю викладу. Бери і йди.
У Памука була «османська туга» - у Іванова ж відчувається «візантійська»: туга за Містом, яке ще є, але щоб побачити його, вже треба докладати чималих зусиль. Нам страшенно необхідна саме така книга про древній – княжий, давній-давній – Київ, з його там і тут незаконсервованими і мало ким поміченими руїнами і слідами, навіть слідами руїн. Зрозуміло, що левина доля справи у компетентному і віртуозному – під стать Іванову - оповідачі-авторі, але у нас такий точно є. Головне, аби колись у нього таки стало часу і натхнення - бо сил точно стане – написати таку книгу. А до того моменту – «У пошуках Константинополя»: навіть якщо ви нікуди не збираєтесь, просто почитайте цю книгу. От просто почитайте.
Кирило Бабаєв, Олександра Архангельська, «Що таке Африка» (Рипол Классик, 2015)
Так, не стільки щось на кшталт хоч якогось путівника, скільки взірцевий – от просто блискучий – наук-поп про цілий окремий світ, але такий, що після нього хочеться їхати хоч куди, аби тільки в Африку: хоч в Алжир і Камерун, а хоч в Лесото чи Мозамбік. З іншого ж боку, які там путівники по «чорному континенту» взагалі можуть бути? Тут потрібно дати розуміння того, що воно є в своїй суті, «звідки пішло бути» і чим вони там такі особливі – тобто таки дійсно розказати, що ж таке є Африка. Автори – фахівці найвищого ґатунку: філолог-етнограф і історик з інституту Африки, яка безпосередньо мешкала в ЮАР щось близько п’яти років.
Охоплений матеріал – поза межами розуміння: десятки країн і територій, історична протяжність – від бальзамування кішок до сьогодення, герої – від цариці Савської до диктаторів усіх мастей і етнічних груп найрізноманітніших конфігурацій. Плюс – дослідження ідей і десятки курйозів, які дають кращу можливість вхопити саму фактуру тамтешнього життя: домовини у формі пивних пляшок, химерна місцева кіно-індустрія, мови, які незрозуміло звідки й виникають, давні звичаї, які заломлюються під дією часу і трансформуються у щось геть незбагненне. Але ой яке цікаве. Вочевидь, маємо справу з фактом саме російської африканістики, тому тут відомості і про прадіда Пушкіна Абрама Ганнібала, й історії мутацій місцевих слів у російській мові. Ну що поробиш, буде українська африканістика, будуть українські контексти. А поки читаємо – і збираємось у довгу подорож. Бо ж хіба всидиш тут вдома з такими книгами.