Вона молода, красива, цілеспрямована, упевнена в собі та талановита. На її обличчі завжди посмішка. Вона чітко знає чого хоче та впевнено йде до своєї мети. Вона одна з не багатьох, хто своє оточення вибирає по потенціалові людськості. Ми знайомі більше шести років і дай Бог ще років 60 щиро радіти успіхам один одного та підтримувати у складних ситуаціях.
Юлія Янчар, люблю!
Юлія Янчар-Загакайло — журналістка, телеведуча програми «Вікна-Новини» на телеканалі СТБ.
Має дворічну доньку Єву.
Юля, розкажи, будь ласка, як на тебе вплинуло материнство...
Десять років тому я познайомилася зі своїм чоловіком. Одружені з ним уже 8 років. Нашій донечці 2 роки. Гадаю, дуже добре, коли сімейна пара може пожити окремо від батьків, і без дітей, і з дітьми. Із чоловіком ми доповнюємо одне одного, я — екстраверт, а він — інтроверт. Ми ніби інь та ян. Я емоційна, а він більш спокійний.
Коли ми відпочивали на Шрі-Ланці у 2012 році, ми вже тоді багато говорили про дітей і почали думати про продовження роду. Та, як відомо, наступного року почалася Революція гідності, і, відверто кажучи, вже було не до того, багато роботи і постійно негативні емоції змусили відкласти це питання. Пам’ятаю, як моя колега завагітніла у 2014 році, і я, попри все, відчула, що дуже хочу також стати мамою. Я весь час торкалася її животика, говорила з її дитинкою. А ще за всіма «забобонами» сідала на її місце та пила з її чашки чай, і в мене реально вийшло.
Чи є якась пам’ятна історія, про те, як ти повідомила чоловікові про вагітність?
Я добре пам’ятаю момент, коли ми із чоловіком дізналися про мою вагітність. Це сталося якраз 8 березня. Цей день не можна забути ніколи: удвох спершу сходили до ресторану, пообідали, погуляли, а ввечері я зробила тест. Він виявився позитивним. Як же ми раділи! Це була найяскравіша емоція та найкращий подарунок до жіночого свята.
На роботі ніхто не знав, що я вагітна, але всі казали, що я розцвіла. А я просто мовчки посміхалася. Під час пологів присутній був мій чоловік, він мене постійно підтримував, за що я йому безмежно вдячна. Зізнаюся, що під час вагітності неабияк слідкувала за собою — своїм харчуванням, відвідувала басейн. Протягом вагітності набрала 12 кілограмів, проте після народження донечки їх швидко позбулася.
Як обирали ім’я для доньки?
Спочатку ми хотіли назвати доню Настею. Ще до народження дитини ми весь час говорили одне одному, що в нас буде Настя. Мені дуже подобається це ім’я. Усі мої знайомі Насті дуже класні. Вони всі реально круті, суперові та й загалом люди з настроєм! Просто Насті. А десь на 4-му місяці вагітності ми почали читати значення імен, і коли дійшли до ім’я Єва, то воно нам дуже сподобалося. Моя донька відповідає цьому імені. Зараз я дуже рада, що вона не Настя, а Єва. Та якщо в мене ще буде одна донечка, обов’язково назвемо її Настею.
В нашої Єви дуже вдале поєднання — вона одночасно і серйозна, і виважена, але вередлива та цілеспрямована, так би мовити, дівчинка із характером. Як на мене, Єва не за віком дуже доросла, у неї дорослий погляд із дитинства, довго розглядає свої іграшки, уважно слухає, знає всі частини тіла англійською мовою (я взагалі з нею англійською мовою спілкуюся, хочу з дитинства виростити білінгву). Мультики також переглядаємо лише англійською.
Скільки тебе знаю, ти є фанатом своєї професії. Після народження доньки ти відразу стала до роботи?
Узагалі-то я — кар’єристка, але, на мою думку, мама повинна бути поруч із дитиною якомога довше. Я лишень 2 тижні тому закінчила годувати грудьми, до того ж свідомо, бо дуже цього хотіла. Ані бабусі, няні — ніхто не зможе замінити дитині маму.
Так, справді, мені запропонували роботу ведучої на ТБ. Я успішно пройшла кастинг. І, звісно ж, погодилася. У мене зараз дуже зручний графік: працюю тиждень через тиждень. Тому поєднувати материнство та кар’єру абсолютно нескладно.
А ще я помітила, що материнство зробило значно гострішим мій внутрішній конфлікт. Я почала сприймати новини інакше, аніж до вагітності. Коли десь відчуваю соціальну несправедливість або мимоволі промайне якась тема, пов’язана з дітьми, я глибоко пропускаю її крізь себе. І насправді не варто працювати над акторською майстерністю, щоб видати потрібну емоцію, адже все стається саме собою.
Коли ми з тобою познайомилися (6 років тому), ти ще працювала кореспондентом на телеканалі «СІТІ». Розкажи про специфіку роботи. Важко працювати ведучою новин, а ще й у прямому ефірі?
Наведу таке прислів’я: «Нема в житті журналіста, який не хоче стати ведучим». Кожен мріє «сісти» у кадр. До вагітності в мене цього не вийшло. Коли я вийшла з декретної відпустки, мені все здавалося зовсім інакшим! У нас дуже багато людей в редакції працює над новинами, але в самій студії нас знаходиться лише декілька людей, там особлива атмосфера. Спочатку я не надто зручно почувалася. Гадаю, молоді мами мене зрозуміють як ніхто, адже після тривалої «ізоляції» все здається тобі незнайомим, незвіданим. Певна річ, я усвідомлювала, що по той бік екрана на мене всі дивляться, слухають тощо. Окрім того, це прямі ефіри, мільйонна аудиторія, і щонайменше півгодини потрібно відпрацювати так, аби глядач прожив цей час із тобою і не перемикнув. Ти постійно тримаєш глядачів і себе в тонусі. Щиро кажучи, у моєму житті все мені давалося через важку працю. Коли я вела перший прямий ефір, одразу про себе сказала: «Ти про це мріяла все життя! Це твій щасливий квиток! Ти маєш зібратися й зробити все, аби не проґавити цей шанс!».
Телеведуча — це дуже важка, насичена та шалена робота. Недостатньо мати набір певних якостей. Насправді зовнішність не має жодного значення, коли ти розповідаєш новини. Коли глядачі вмикають новини, їх узагалі не цікавить те, яка в тебе зачіска чи колір очей. Вони мають почути від тебе якісно викладену інформацію, запам’ятати її, зробити певні висновки і не перемикати канал. Тобто у студії я ніби такий собі продавець наших сюжетів. Від мене багато чого залежить. Журналіст, який працює день, тиждень чи навіть місяць над сюжетом, має бути впевненим, що його праця не була марною. Тому мені потрібно розповісти глядачеві так, подати новини в такому ракурсі, щоб «пробило» крізь екран. А це, повір, зробити неабияк складно. До речі, у мене були заняття з професійною акторкою Світланою Смирновою, вона працює в театрі на Печерську. Бо хоч як журналіст я знаю, як передати інфомацію, а ось з подечею – без фахівця не обійтись. Так ось вона, ця казкова фея поділилась секретами невербальної лексики, які впливають на подачу матеріалу. Наприклад: доречні жести, міміка, паузи. У професії журналіста, особливо на ТБ, самоуком не доводиться бути, бо потрібна реальна праця над собою.
Чимало батьків іноді покладаються на допомогу бабусь, дідусів або нянь стосовно догляду за дітьми. Як тобі вдається впоратися з вихованням дитини?
Звісно, нам допомагають бабусі. Наразі в наших бабусь таке собі родинне чергування. Моя мама живе у Варшаві, а мама чоловіка у Львові – на мої робочі тижні вони приїжджають по черзі. У нас дуже класні бабусі, і я обом їм дуже вдячна. Зізнаюся, я людина, яка фактично не підпускає у свою родину сторонніх осіб. Варіант няньки мені точно не підходить. Я не можу довірити таку маленьку дитину на виховання чужій людині. А ось на бабусь я лишаю Єву абсолютно спокійно, і зовсім із цього приводу не переживаю. Вони завжди знаходять спільну мову, а найголовніше — ніколи не нав’язують власних правил виховання, а чітко дотримуються наших звичних побажань стосовно догляду Євочки.
Яких п’яти речей ти навчилася у своєї доньки?
Постійно посміхатися. Це вона робить безперестанку.
Не сумувати. Мені ніколи з нею не буває нудно.
Вона навчила мене більш цінувати життя.
Донька навчила мене виходити без макіяжу на вулицю. Я відтепер щодо цього абсолютно не переймаюся.
А ще Єва ніби повернула мені дитинство. Ми всі — діти в душі, і мені з нею дуже легко поринути в дитинство й отримувати від цього неймовірну радість і насолоду.
Ви із чоловіком уже 8 років у шлюбі. Чи сформувалися у вас власні сімейні родинні традиції?
Мій чоловік щоранку готує каву. Я вважаю це мега-традицією. Дуже вдячна Тарасу, що вже 8 років прокидаюся від аромату свіжо змеленої та звареної кави та від фрази «мама, кава вже готова». Але до ранкової кави я намагаюся «докласти» іще щось смачненьке. Щось спекти звечора або ж щойно приготувати.
Чим ваша родина займається на дозвіллі?
Я дуже домашня. Але Єва мене змінила. Дуже виснажує енергетично робота, а тому у вихідні немає нічого кращого, аніж закутатися в ковдру й увімкнути якийсь цікавий фільм. А чоловік, навпаки, полюбляє активний відпочинок. Поїхати десь за місто на природу, зустрітися з друзями. І, до речі, Єва вся в тата. З дитиною мама зобов’язана щодня виходити на прогулянки, тому я змінила тип відпочинку. Я дуже люблю Київ. Особливо середмістя. Ми частенько гуляємо Подолом, обожнюємо Андріївський узвіз, Софію, Михайлівський собор тощо. Єва щойно узріє авто — з радістю вмощується у своє автокрісло, і вже знає, що ми кудись їдемо.
Також цього року ми з Євою вперше відпочивали за кордоном. Були навесні у Венеції, до подруги в гості завітали. Я дуже хвилювалася, але, на подив, Єва чудово перенесла дорогу, і вся поїздка їй та нам принесла неабияке задоволення. А ще влітку відвідали Іспанію. Подорожі — це завжди гарний настрій, безліч емоцій та розширення світогляду не тільки для дитинки, а й для всієї сім’ї.
А чи лишаєш ти Євочку на татка? Як вони ладять удвох?
Так. Наприклад, сьогодні вони лишилися вдвох. Вони дуже ладять. Узагалі вони мені нагадують героїв із мультфільму — Машу та Ведмедя. Єва — це настільки татусина доця, вона з нього такі «мотузки крутить», що навіть я не знала, що так можна. Я дуже спокійна, коли вони разом. Вони гуляють, граються, читають, навіть заплітають косички. Вважаю, відчуття родини можна осягнути тоді, коли чоловік так само хоче дитину, як і ти, коли дитина бажана не тільки однією частинкою сім’ї, але присутнє цілковите розуміння того, що це ваша дитина. Тарас ще й досі каже «ми були вагітні». Татусі — вони ж такі самі батьки, як і мами.
Чи подобається тобі готувати? Яка коронна страва у вашій родині?
Мені дуже подобається італійська кухня. Обожнюю пасту. А коронна страва — напевно, лазанья. Вона в мене ну дуже вдало виходить. Я готую цю страву за класичним рецептом, але завдяки практичним навикам досить добре знаю, яке м’ясо, які листки пасти та спеції мені необхідні, аби страва вийшла бездоганною. В осінню пору віддаю перевагу стравам із гарбуза: суп-пюре зараз у нас майже щодня.
Що можеш порадити й побажати мамам?
Бажаю вчитися від дітей. Це наші учні й учителі одночасно. У матері й дитини на все життя залишається невидима пуповина. Треба завжди дослухатися до своїй дитини. Не варто дитині постійно щось забороняти, або постійно щось говорити на кшталт: «не можна», «не треба». Найкраще виховання дитини — це сімейна картина. Дитина не може й не буде робити дурниць, коли бачить гарні стосунки вдома мами й тата з бабусями з дідусями, як поважають батьки бабусь і дідусів. Маленька дитина, мов губка, усе всмоктує та закладає свої правила й принципи життя. Формує власну систему координат.
Що, на твою думку, зважаючи на власний досвід, найголовніше в сімейних стосунках?
Чути одне одного. На жаль, в Україні дівчатам нав’язують неправильну модель сімейного життя. Я гадаю, що успішно вийти заміж — це не одружитися на «банкоматі», а це коли ти знайдеш собі людину, яка тебе любить тебе такою, як ти є. Коли людина в тебе вірить. Коли людина підтримає тебе не тоді, коли ти вродлива, у тебе є кар’єра, ти відома, а тоді, коли в тебе нічого не буде. Головне — любити незважаючи ні на що. Коли шукаєш собі пару, насамперед треба приділяти увагу потенціалові людяності, а не можливості заробляти гроші. І взагалі родина — це команда. І вона повинна працювати на спільний результат разом. Один говорити…
Наостанок розкажу ще одну історію. Згадую, як щойно переїхали до Києва, ще не були одружені, я на той час працювала кореспондентом на одному з ТБ-каналів, і в мене була така доленосна зйомка. Я поїхала знімати пару, яка прожила разом 65 років! Вони разом пройшли війну, проте вони такі були милі. Старенькі ледве пересувалися, проте одне одного підтримували, причому це вражало до сліз. Зазвичай у такому віці люди вже не показують почуттів, набридають одне одному чи роблять постійні зауваження й таке інше, а я дивилася на них, і вони були такі сповнені любові. Вони такі зморщені, а в їхніх очах амурні сердечка блимали, коли вони дивились одне на одного. І вони тримались за руки. Я тоді запитала: «Як вам вдалося зберегти такі стосунки?». І їхня відповідь була такою: «Ми ніколи в житті не дозволяли собі одне одного ображати».
Коли ми з Тарасом вінчалися, то пообіцяли, що ніколи у житті, хай там як, не ображатимемо одне одного. Дякувати Богу, нам це поки що вдається.
Щиро дякуємо за гостинність ресторан нової української кухні "Канапа".