Лідія та Марта Білас: "Вічні цінності, як система координат"

Лідія та Марта Білас: "Вічні цінності, як система координат"

Вічні цінності — це щось на кшталт координат, які ми не бачимо, але завдяки їм маємо змогу орієнтуватися під час вибору та прийняття рішень.

Цінності — це те, що визначає наш спосіб життя, наші прагнення та підтримує нас у скрутний час. Саме їм і присвячено наш спецпроект.

Героїні нашого інтерв’ю захоплюють і надихають своєю щирістю. Їхня родина — це взаємодія особистостей, поглядів та емоцій; це — джерело спогадів; це — правила та свобода; це — храм поваги та любові.

Лідія та Марта Білас — для нашого спецпроекту «Вічні цінності»

 

Для довідки

Лідія Білас:

- Співзасновниця Креативної Міжнародної Дитячої Школи (КМДШ) та Міжнародного освітнього центру Insight;

- Голова опікунської ради молодіжного оркестру INSO;

- Мама двох дітей

 

Марта Білас:

- Донька, спеціаліст з PR, керівник прес-центру Ukraine Crisis Media Center

 

Наша зустріч відбувається у стінах нової школи КМДШ на Осокорках, яка цьогоріч уперше відчинила свої двері для учнів. Тож пропоную розпочати з теми освіти…

 

Пані Лідіє, у який момент та чому Ви прийняли рішення відрядити дітей на навчання за кордон? Чому саме Швейцарію обрали для доньки Марти?

Лідія Білас: Наше рішення було досить спонтанним. Щороку ми всією сім,єю катаємося на лижах і в один із сезонів, повертаючись з Австрії, заїхали у справах до Зальцбурга. Ми випадково натрапили на невеличку інтернаціональну школу, у якій навчалося всього 75 дітей. В силу обставин нам пощастило побачити її зсередини. І ця школа своєю «іншістю» справила на мене таке величезне враження, що дорогою додому говорили тільки про неї.

 

Звичайно, я розумію, що рішення про навчання за кордоном було більше нашим, але ми готували Марту до того, що їй варто спробувати. Ми шукати можливі варіанти з нашими приятелями, які щойно відкрили освітню агенцію ДЕК з організації навчання за кордоном. Важливим критерієм вибору було те, у яку атмосферу ми воліємо потрапити, тому були відкинуті  британські школам - надто пафосно та суворо, тоді, як мінімум. Ми вивчали кращий досвід і зупинились на Швейцаріі саме через оптимальне поєднання якості освіти з демократичністю академічного процесу і атмосфери в школі. Далі наші враження та емоції дещо відмінні (посміхається та споглядає на доньку). У Марти почався непростий період швидкого, стресового дорослішання та вимушеної самостійності.

В школу я закохалася з першого погляду – навколо неперевершена природа, гори, озеро. Але я всередині була дуже збентеженою і неспокійною, адже на той час відправити дитину за кордон було чимось щось незрозумілим і неоднозначним. Пам’ятаю, щоб підтримати Марту, ми змонтували невеличке відео з друзями, родиною – і в результаті зробили гірше, бо від зворушення і суму вона над ним щоразу плакала. В той час ми досить часто бачились , але я усвідомлюю, як важко їй було. Я була впевнена, що їй має бути добре в школі, але безмежно переживала, бо  ми відправили дуже «домашню» дитину.

Я часто її запитувала: якби ти мала тоді змогу обирати, з теперішнім вже досвідом, ти поїхала б на навчання знову?

Марта Білас: Був якийсь час, коли я вважала, що мене просто відправили (посміхається). Було дуже важко, але зараз я розумію, що це була хороша школа і це було правильне рішення. На той час школа була досить невеликою, там навчалося всього 250 студентів 52 національностей. Лише з часом я зрозуміла, як це круто, що я потрапила саме туди, і питання не лише в сильній академічній складовій, а й у класній  міжнародній спільноті. Минуло вже 12 років з моменту закінчення школи, але дотепер я маю неймовірних друзів у всьому світі.

Це все прийшло пізніше, а зразу після приїзду в мене почалося так зване захворювання першокурсників, коли на фоні стресу виникають проблеми зі здоров’ям. Я вважала, що добре володію англійською мовою, але коли я  познайомилася з двома милими американками, старостами гуртожитку, і почала розмову: «Добрий день. Мене звати Марта і я тут маю жити...», вони відповіли і … я злякалась, що хоч і розумію їх, але мені надто складно висловитися і перші приблизно два місяці я просто посміхалася. Наша англійська була зовсім інакшою.

Мої перші різдвяні канікули дома були такі класні, я побачила сім’ю і своїх друзів, і найважчим моментом стало  повернення до школи. Саме перші три місяці у школі були досить складними,  навчання виявилося зовсім іншого формату, ніж в моїй українській школі. Це взагалі важко порівнювати, щоразу на канікулах я заходила до своєї школи і щоразу розуміла, що  мені справді більше подобається  у Швейцарії.

В пам’яті залишилось багато епізодів. Наша вчителька з англійської була письменницею. З Шотландії. Одного сонячного дня вона сказала: «Беріть свої книжки та йдемо на вулицю». Я була вражена. Великий двір, ми зручно розсілись просто на траві, один з однокласників узагалі вмостився на дереві. Ми читали і обговорювали книжку. Я зателефонувала мамі і в захваті розказала, що ми не сидимо за партами, що ми в парку і це так класно. Мене після того, що потрібно було підняти руку і  запитати, чи можна вийти, це вражало. Я звикала до зовсім іншого стилю спілкування з викладачами. І хоч перші три місяці мені дуже кортіло додому, певна річ, якби зараз я постала перед вибором, поїхати чи залишитися, я б обрала поїхати. 

Той урок англійської став переломною межею в сенсі того, що «мене не відправили», а я «отримую насолоду від навчання»?

Марта: Абсолютно комфортно в школі мені стало  вже за рік, коли я «підтягнула» мову, коли я вже з’явилось коло спілкування, яке згодом стало досить широким і дуже цікавим. Напевно, перший рік був переломний, а вже наступні два роки , 11 і 12 класи, мені дуже подобалося і це було чітке розуміння, що правильний вибір - це дійсно класно!

Лідія: Насправді Марта розповідає зараз деякі речі, які я теж чую вперше, і це хвилююче.

Я ж лише можу сказати, що  з початком навчання вона  змінювалась на очах. Прийшла відповідальність за свої рішення і вчинки, вміння аналізувати і робити вибір, впевненість і готовність відстоювати свою позицію. Дуже важливим мені здавалось те, що життя і побут в інтернаціональній спільноті додало розуміння, терпимості і значно ширшого погляду на світ. Ще вона стали дуже адаптивною до нових умов, самостійною в подорожах, навчилась вирішувати побутові питання та спілкуватись з людьми спокійно та впевнено.

Одного разу, коли вона прилетіла зі Швейцарії і заявила, що хоче пофарбувати своє волосся, я запитала, у який саме колір. Вона відповіла: у чорний. А в неї, до речі, русяве волосся. Я не погодилася і сказала, що вона ще замала вирішувати таке. А у відповідь почула: «Мам, жити і вчитися за 1000 км я не замала, а вирішити, який колір волосся хочу, замала?». У мене просто забракло слів. Дуже чітко пам’ятаю цей момент, як один із переломних у моєму розумінні її дорослішання.

У певні моменти під час спільних подорожей ми навіть ніби мінялись місцями і  я  відчувала себе дитиною, бо Марта з абсолютною легкістю вирішувала будь-яке логістичне чи побутове питання в країні, без мовних перешкод чи зайвого стресу. Це дивовижне відчуття.

У Швейцарії був один важливий момент. Специфіка в тому, що у школі кількість предметів і їх вибір залежать від рівня володіння мовою. Але цей достатній рівень має бути пройдено за певний період часу і ніяк не швидше. Марта показувала чудову динаміку і  ми звернулися до керівника кафедри англійської, щоб їй дозволили пройти два рівні раніше, адже мови вже вистачало. Вони не погодилися і відбувся цікавий діалог, який я запам’ятала, як цінне життєве правило. Запитали Марту «Навіщо»? Та відповіла, що хоче якомога швидше закінчити. «А навіщо?» - у відповідь ще один аргумент. «А навіщо? Куди ти поспішаєш жити?». Це був повід задуматись , адже часто іноземні студенти після закінчення школи беруть 1 рік, вони це називають Gap year, щоб відпочити, усвідомити, зрозуміти, що хочуть у житті й куди далі рухатися. А ми звикли все швидко - школа, інститут, заміж, робота, діти. А якщо не вступив одразу, то це прирівнювалось до катастрофи. Вступити куди-небудь, тільки б не залишитись осторонь, і це жахливо. Цим дітям давали дуже правильні установки по життю, навіть якщо  ми це усвідомлюємо тільки зараз.

 

Чому для навчання сина Максима обрали США?

Лідія: Ну Максима вже точно ніхто не відправляв (посміхається), це було його усвідомлене рішення. На той момент уже був досвід Марти (у них різниця 8 років), і він бачив у ній рольову модель, яку дуже хотів наслідувати.

Син займаєтьсяся футболом і  часто їздив до літніх таборів. ДЕК порекомендував спортивну академію IМG у Флориді. Ми приїхали туди в літній табір і за день до завершення табору до мене підійшов менеджер по роботі з клієнтами та сказав, що вони хотіли б запросити Макса на фул-тайм. Ми були абсолютно не готовими до такої ситуації. По-перше, він ще замалий, а по-друге, це так далеко, це не Швейцарія, це Америка. Ми повернулися додому, я, здається, тиждень чоловіку навіть нічого не говорила. На той час Марта поїхала на навчання, Макс залишився, і ми оточили його такою  турботою, що я іронізувала стосовно того, що він взагалі колись кудись поїде. Але за кілька днів він підходить до мене з питанням: «Мам, ну щось ми робимо?»… Це був липень, набір до школи давно закінчився, лишилося замало часу, і я запропонувала подумати: «Ти ще насправді замалий (йому на той час виповнилося 14 років). Давай, може, наступного року?». Відповідь була блискавичною: «Або зараз, або ніколи». Уже ввечері у нас з татом була розмова і якщо він сприйняв все з розумінням і підтримав, то для бабці це рішення було  катастрофою. Тоді ми швидко все вирішили і вже на День незалежності України всі четверо  були у літаку. Всю дорогу діти плакали. Мабуть, Максу  було трохи важче, Макс значно емоційніший і експресивніший за сестру. Десь тих самих три місяці нас «тримало» усіх, адже в Штатах не тільки мовний бар’єр, до того ж Флорида - іспанської більше, ніж англійської. Ще щоранку тренування, дисципліна, турніри і змагання, ментальність зовсім інша, клімат непростий для спорту. Найтяжчий період. А потім почали снитись сни  англійською.

Важливо у виборі було врахувати основний  момент – син спортсмен, професійно займається футболом,  потрібно було знайти місце, де найкраще і на високому рівні поєднувались би школа і спорт. Це  непросто, бо часто доводиться робити вибір саме між якісною освітою і професійними тренуваннями. Спортивна академія в Штатах дала нам таку можливість.

 

Яка школа стала взірцем та які ключові цінності були покладені в основу КМДШ?

Лідія: Мабуть не було єдиного місця чи єдиної школи, яку можна було б назвати прототипом КМДШ. У кожного з партнерів, причетних до створення школи, були свої ідеї і думки щодо майбутнього. І я, і мій партнер (прим. авт. — Володимир Козленко) бачили багато шкіл і мали багато думок.  Об’єднувало одне. Це мав бути новий, особливий простір, де діти  будуть вчитись і зростати іншому вимірі. В атмосфері взаєморозуміння і підримки, свободи і любові, з кращими спеціалістами в своїй професії і в максималько комфортному і сучасному середовищі.

З того, що хотілося б привнести в школу - це легкість, простота, демократичність, доступність, без штучних перешкод, без «я вчитель, а ти ні», «можна встати/вийти», без суб’єктивізму, без певних ярликів, що вже давно застаріли  у розумінні школи та світогляду загалом. Щоб вчитель був авторитетом і експертом і щоб його поважали передусім як людину.

Певна річ, для освітнього простору неабияке значення має атмосфера і стіни, в яких перебувають діти. Особливо мені імпонують інтернаціональні школи, вони дуже цікаві своїм наповненням і особливим духом. Ми дуже сподіваємось, що нам вдалося створити школу, яка відповідає  таким потреб.

Щодо наповнення, то КМДШ - це по суті авторська школа, авторський продукт. Ми не пішли шляхом отримання франшизи чи копіювання чужих методик. Хоч це і неможливо, по суті. Я, у всякому разі, в таке не вірю. Можна спробувати повторити методику, але академічний стандарт - це дуже живий продукт, що стрімко змінюється і дуже залежить від викладача. Не можна  стандарт «насаджувати» і не має гарантії, що ваш задум, ідею, бачення хтось втілить так само, як це бачите та відчуваєте ви, але  відповідальність за це ви несете своїм іменем.

 

Ми в КМДШ прагнемо, щоб кожна наша дитина  мала достатньо знань, досвіду, впевненості та приймала рішення на основі цінностей.  

Цінності, які формуємо - відповідальність, креативність, повага, розвиток, взаємодія. Намагаємось, щоб це не було формальністю, бо їх можна розуміти, можна повторювати, та коли цінностями не «прошита» уся школа - кожен із нас, наші дії -  це просто слова. Важливо знайти не просто найкращих фахівців своєї справи, а «своїх» людей, які саме з такими цінностями вже прямують по життю.

Важливо не просто дати високі академічні знання, а дати певні навички, компетентності, які стануть корисними у житті. Дитина протягом шкільного життя має навчитися самостійно приймати рішення та відповідати за них, як і загалом за свою поведінку. Ми сприймаємо помилкові рішення дитини як такі, що розвивають її, а школу – як місце для безпечного розвитку. Дитина, яка помиляється у виборі й аналізує свої помилки, значно рідше припускається помилок у дорослому житті. Розуміння того, чому помилка - це не проблема, для чого розвивати критичне та  проектне, що таке позитивне мислення, комунікація та емпатія.

Мені дуже подобається наш колектив - своєю справжністю, своєю абсолютною  залученістю в те, що вони роблять.

Марта: Я пам’ятаю, у  нас в школі двічі на рік влаштовували батьківський тиждень, коли приїздили батьки і на відкритих зустрічах у великій залі могли підійти до вчителів, познайомитися та поспілкуватися.

І якось на одній з таких зустрічей я заходила до зали з татом і до мене підійшов, привітався і обійняв мій вчитель історії. Це був дуже дотепний чоловік, я дотепер з ним листуюся, він живе у Штатах і це було абсолютно нормально в школі і дуже незрозуміло і незвично для мого тата.

Лідія: До речі, у нас немає традиційних батьківських зборів. Якщо спілкуються батьки з учителями, то виключно за принципом індивідуального контакту, у нас не має публічної критики, ситуація, коли вчитель зачитує оцінки чи розбирає поведінку учня на весь клас, як це було в нашому дитинстві, це не про КМДШ.

Я розумію, що вже злегка «зашорена» і занурена в нашу атмосферу, що коли читаю про школи в контексті таких чи схожих проблем, мені це здається паралельним світом, якого вже не має існувати. Проте розумію, що все ще норма, просто моя реальність  вже зовсім інша.

 

Які основні проблеми сучасної української школи та класичної освіти?

Лідія: Проблема одна та найбільша, як на мене.

Українська шкільна освіта в основній своїй масі – вчорашній, якщо не позавчорашній день. Відірвана від життя модель, що не має нічого спільного ні з сучасним світом, ні, тим більше, з майбутнім. Знання мають сенс, якщо знаєш, як ними користуватись і розумієш, для чого це робити. Знаю, вмію, можу – принцип компетентності, про який забули в школі. Освіта потребує трансформації у всіх напрямках – контексту, простору, мотивації і управління.

На нас дивляться скоса, коли ми говоримо про школу як про бізнес. На думку  суспільства це непоєднувані речі. Це звучить якось дивно, та коли я говорю про бізнес, то маю на увазі бізнес-модель, бізнес-процеси, про вибудувану систему, про вимірність. Лише один приклад - якщо ви не можете побачити  динаміку учня, порівняти, яким він прийшов в перший клас і яким він його закінчив, яким він прийшов до середньої школи і яким випустився, як оцінювати ефективність роботи вчителя?

 

Ми в бібліотеці. Доречно буде запитати, які книги Ви можете рекомендувати батькам про виховання дітей.

Лідія: Я не знаю, чи можна виховувати по книжках. Та і чи справді існує саме виховання, як процес? Це вже збита, але дуже правдива думка, що діти ніколи не робитимуть того, що ми ім кажемо, але завжди будуть наслідувати те, що ми робимо. Тому важливо звернути увагу на свою поведінку, на свої життєві принципи і правила і саме через них ставати прикладом для наслідування своїм дітям. А щодо читання, то раджу «Діти їхні»  Матьє Ніколя. Така собі ода французькому «втраченому поколінню», підліткам 90-х, що мріють вирватися з крихітних міст, де панує безробіття, апатія та деіндустріалізація. Водночас це гімн молодості та безтурботності, бо будні героїв - це вічні літні канікули з вечірками, алкоголем, спекою, мотоциклами й розпеченими шосе. Сюжет не вичерпується підлітковою проблематикою  чи деіндустріалізацією. Це справжнє сімейне читання, яке відкриває цікаві етичні дилеми та теми особистісного вибору.

 

Є ще чудова книга, до випуску якої причетна і наша школа. «Життя онлайн. Як уберегтися від кібербулінгу, вірусів та інших халеп в інтернеті» Луї Стовелла видавництва "Книголав". В ній є безліч практичних порад зі створення сторінок у соціальних мережах, правила поведінки з інформацією, приватними даними, взаємодії з користувачами й дотримання авторського права. Крім того, важко переоцінити важливість підказок щодо секстингу, кібербулінгу та інтернет-шахрайства. А ще як  правильно реагувати на тролів, підбирати надійний пароль та безпечно знаходити друзів у мережі, захистити свої дані, а головне - знати, до кого можна звернутися по допомогу, якщо раптом в інтернеті щось таки станеться. Книжка буде незамінною і дітям, які активно починають користуватися інтернетом, і батькам.

Я вважаю, що в нас достатньо прогресивна батьківська аудиторія, але в момент, коли ми хотіли ввести дуже цікавий гуманітарний курс, який потребує читання, нам довелося докласти зусиль, щоб батьки сприйняли цей курс. Частина з них вважала, що читати - це не є першочерговий пріоритет. Тому що зараз усе таке швидкоплинне, усе можна на ходу «пролистати», усе можна «загуглити», прочитати якісь тези чи ту ж хрестоматію. Лише коли вони побачили, і це не постановочні фото, як діти в школі сидять на підвіконнях і читають, що  отримують задоволення від читання, ситуація змінилась.

Ви багато працюєте. Як Вам вдається правильно планувати час не тільки між двома напрямами — кар’єра та родина, а ще й знаходити час на відпочинок, що дає змогу відновити сили та надихнутися на нові ідеї?

Лідія: Дивовижно, але за час карантину мені вдалось потрапити в Штати і Мексику. За цю подорож  я відкрила для себе Америку по-новому, проїхала національними парками, це просто щось неймовірне і це треба побачити. Подорожі надихають. Я захопилась експедиціями і екстремальними мандрівками не так давно,  ще якихось 7–8 років тому на це не було часу чи готовності. Відпочивали доволі традиційно - зима-літо, гори-море. А потім разом із змінами в кар’єрі і бізнесі прийшло і це. Інколи Марта складає мені компанію і разом ми бачили Ісландію, Намібію, Перу, Болівію. Чоловік не фанат екстріму, віддає перевагу комфорту і я його розумію. Я ж шукаю єднання з природою, це звільняє мозок від зайвого і вивільняє місце для нового. Такі подорожі дарують нових людей. Особливих. І емоції, яких  у звичному житті ти не можеш отримати.

 

Марта: Наш вже тепер добрий товариш, який започаткував клуб  екстремальних подорожей, завжди в перший день експедиції просить «записуйте всі логіни і паролі». Новачки звичайно - «ні-ні». Після наполегливих рекомендацій, як правило, записують просто в телефон. А десь на 4-й день розуміють – чудо, що записали. Реально стерильна головаJ.

 

Лідія: Я люблю і більш цивілізовані «вилазки». Наприклад, оперні фестивалі, які, на жаль, не відбуваються у зв’язку з пандемією. Це не просто фестивалі, а кращі і унікальні постановки, часом дуже незвична опера, коли на одну виставу збирається найкращий склад виконавців, оркестр, диригент. Буває, що спектаклі потім повторюються десь на кращих світових оперних сценах, а можуть  залишитись в  історії, яку показали й побачили тільки раз. Атмосфера і обстановка фантастичні. Враження неймовірні .

Але для інтроверта, який в силу обставини майже екстраверт,  бездоганний відпочинок тоді, коли я сама.

 

Лідіє, Ви у шлюбі вже 32 роки! Що найголовніше у сімейному житті?

Лідія: Про це вам краще поговорити з моїм чоловіком поговорити. Ми недавно були в Мексиці і згадали з друзями про те, що донедавна тут вирував торнадо з серйозними наслідками. В мого чоловік на це є улюблена фраза: «Знаєте, що таке ураган? Так от, я я з ним живу!»

Насправді у нього самого темперамент шалений, він Скорпіон за гороскопом і народився в Рік Дракона. Ми з Мартою, як справжній Рак і  Риба, збалансовуємо. Але якщо серйозно, то за спільні роки стали як сполучені ємкості – він набрав трохи мого спокою, а я стала трохи різкішою. Більше 20 років ми працювали в одному бізнесі, і це допомогло, а не зашкодило. Дуже важливо слухати й чути. Вміти вчасно зробити паузу, зробити крок назад. Оберігати. Допомагати. Бути опорою. Вміти дивувати і не втрачати здатність дивуватись. Юнацький максималізм залишився трохи позаду і це нова і чудова стадія відносин.  

Розпочинається період Новорічно-різдвяних свят, які всі ми обожнюємо ще з дитинства. Які свята і традиції, пов’язані з ними, Вам найбільше до вподоби?

Лідія: Я люблю Різдво і Святий вечір, що йому передує. Це одна з небагатьох традицій, що дійсно з нами – бути в цей час дома, всім разом, готуючись до свят і перебуваючи в якійсь особливій, красивій і теплій атмосфері. Це вже потім – гості, друзі, вертепи, коляда і всі атрибути різдвяних свят, а ці два дні – це про глибше і душевніше.

У нас справжній великий дім - родинне помешкання в Моршині, на Львівщині. Там традиції оберігають і дотримуються дуже ретельно. Ми готуємо кутю, до речі Марта вміє її дуже добре готувати.

Марта: За традицією, як каже бабця, перетирати мак має голова родини. Ми несемо макітру татові, щоб він почав цей магічний процес, і тоді вже готуємо традиційну вечерю.

Бабусі! Ось вони справжні берегині вічних цінностей!

Марта: Нам довелося розділити свята між батьками чоловіка та моїми батьками. На Різдво, наприклад, ми їдемо додому до мене, а на Великдень їдемо до чоловіка, а потім навпаки... У нас із чоловіком уже сформувалися свої сімейні традиції. Минулого року ми вперше наряджали ялинку як сімейна пара. Вирішили запросити всіх друзів, у нас дуже багато художників, архітекторів, творчих людей, і  кожен з них приніс ялинкову іграшку. Так у нас з»явилася наймодніша ялинкаJ

Для мене Різдво дуже сімейне свято, ніколи не мала бажання провести його якось по-іншому. Мені здається, що нічого у світі не зможе замінити  сімейного затишку та тепла.

 

Якби писали книгу про Вашу родину, яку назву вона б мала?

Чудове питання, до речі.  «У хиткому світі існують і вічні речі» - якось так.

Попри те, що у нас в сім’ї дуже демократичні стосунки і ми, здається, дуже демократичні батьки з сучасними поглядами на проблеми поколінь, хочеться вірити, що сім’я для наших дітей залишиться цінністю. 

 

Ваші побажання читачам Alwaysbusymama

Лідія: Цей рік дав нам можливість переосмислити багато речей. Через це штучне сповільнення, коли зникла звична потреба кудись стрімголов мчатися, чогось досягати, щось доводити ,  ми отримали можливість зупинитися і поміркувати про головне у своєму житті.

Важливо цінувати й любити життя, любити дітей. Уміти бути трішки спокійнішими, трішки терпимішими. Я не люблю банальних фраз на зразок - треба бути усвідомленими, жити тут і зараз, тощо... Але ж справді дуже важливо проживати моменти, насолоджуватися тими деталями, з яких життя власне і складається. Життя - це не ціль, це шлях, і ми щодня рухаємося цим шляхом, інколи навіть просто не замислюючись. Бережіть себе і рідних! Хай швидше мине цей турбулентний період, і я вірю, що все буде добре.

Я дуже вдячна вам за сьогоднішню розмову і хочу подякувати за таку унікальну можливість провести годинку за розмовою з Вами, пані Лідіє, та Мартою.

У житті так важко промовляти слова вдячності найближчим найдорожчим людям. Чи хочете Ви комусь сьогодні подякувати?

Лідія: Насправді важливим є вміння бути вдячним. І говорити  дякую. Ми автоматично можемо це говорити чужим людям, але часто  забуваємо  сказати своїм близьким. Я, наприклад, дуже люблю своїх дітей, просто фанатично. Отже, хороша нагода сказати Марті «дякую» за її внутрішню дорослість, за те, що вона для мене є тією шаленою опорою, за те, що вона моя справжня подруга. Вона може мене приземлити, підбадьорити, надихнути чи остудити за потреби. І це якась неоціненна річ, яка в мене є і за яку я, звісно, їй нечасто кажу дякую. Дякую! Своїм хлопцям, чоловіку і сину. За впевнену силу і ніжність.

А ще! Треба зателефонувати мамі))

 

РозмовлялаАльона Бондаренко
Редактори: Лариса Сонько, Тетяна Найченко
Фото: Олексій Єрємєєв